Интимизация

Это такое построение процесса речевого общения, при котором речь теряет черты простого информационного обмена.

Отправитель речи при таком виде общения становится в глазах адресата не безликим источником объективной информации, а личностью, мнения и чувства которой не менее важны для адресата, чем сама информация.

Интимизация способна сделать событием самые незначительные с объективной точки зрения факты человеческого быта и бытия.

В то же время она дополнительна по отношению к объективно-логическому в речевом общении, она не способна заменить собой объективную информацию, особенно в области информационных жанров.

Интимизация, или сближение адресанта с адресатом на психологической основе, является стилевой чертой современной публицистики, в том числе ораторской практики, эта черта проявляется в некоторых научных текстах и таком жанре деловой речи, как беседа.

Например, принцип интимизации на радио или теле выступлениях, накладывает свой отпечаток на формы выражения, обусловленные специфичностью обстановки. Речь ведущего должна быть обращена к каждому слушателю в отдельности, затрагивать струны человеческой души каждого отдельного человека.

Для этого вполне допустимо использование разговорной экспрессивной лексики, фразеологизмов, троп и т.п. Также допустимо использование таких средств, как инверсия, риторический вопрос и других конструкций разговорного синтаксиса.

Жан Жак Руссо

Найвпливовіший діяч Просвітництва Жан Жак Руссо (1712-1778) відомий своїми творами "Думки про походження та основи нерівності між людьми" (1755), "Суспільний договір" (1762), "Еміль, або Про виховання" (1762). Головна тема праць Руссо — доля людини у суспільстві, де існує штучна культура, що заперечує природні властивості окремої особи.

Раціоналізм XVII-XVIII ст. не приділяв уваги чуттєвій діяльності людини як відокремленій від інтелекту та волі. Руссо першим висуває тезу, що чуттєва діяльність, почуття людини є не тільки самостійною чи особливою формою суб'єктивності, а що це є головною формою духовної діяльності. Саме від Руссо починається лінія у філософії, яка висуває на передній план духовного життя неусвідомлені, підсвідомі, інстинктивні цілеспрямовані мотиви дій особи. Навіть совість та геніальність у Руссо розглядаються як найвищі форми інстинктивності, що відокремлені від розуму. Руссо першим висуває тезу, що розвиток інтелекту порушує природну гармонію, баланс між здатностями індивіда та потребами організму, послаблює природні сили людини.

Вже у першому творі (дисертація "Думки про науки та мистецтво", за яку Руссо отримав премію Діжонської академії) він доводить, що наука та мистецтво з часів Відродження не вдосконалили, а погіршили суспільство. Так, розподіл праці стає причиною порушення природної цілісності та гармонійності людського життя. Спеціалізація перетворює людину на функціонера великого механізму, породжуючи професійний кретинізм особи, робить природні властивості організму залежними від людей інших професій. Це породжує відчуження людини від самої себе, коли індивідуальність особи протиставляється суспільному місцю індивіда. Згідно з Руссо головна причина людських страждань — протиріччя між реальним станом людини та її природними властивостями, між природою людини та суспільними інститутами, між особистістю та громадянством.

Протиріччя між природою та культурою, згідно з Руссо, не може бути вирішене шляхом повернення до дикого стану. Гармонійність, цілісність буття людини може бути повернена у суспільстві, а не в "чистому природному стані". Джерелом протиріч цивілізації він вважав соціальну нерівність людей, що виникає з приватної власності на землю, знаряддя праці. Загальний шлях подолання суперечностей суспільства Руссо бачив у зміні системи освіти, методів виховання.

У своїй системі виховання на перше місце Руссо висуває почуття. Саме почуття людини спрямовують її конкретне волевиявлення. Воля є зовнішньою формою виявлення чуттєвої діяльності суб'єкта. Суспільне буття, таким чином, становить собою специфічну систему переробки, зміни чуттєвої діяльності. Суспільні відносини утворюють те, що спільне усім людям, і, разом з тим, протистоїть інтересам кожної людини окремо. "Між волею усіх та спільною волею часто існують суттєві відмінності. Воля усіх бере до уваги часткові інтереси та сукупність індивідуальних волевиявлень. Коли відняти з цих волевиявлень ті, які взаємно заперечують одне одного, то залишиться спільна воля". У своєму понятті "суспільний договір" Руссо здійснює спробу вирішити протиріччя між штучним та природним. Створюючи суспільний договір, люди втрачають частину своєї власної свободи, необмежене право на все, що вони, згідно зі своїми чуттями, бажають. Однак під час добровільного вступу в договір індивід сам виявляє своє бажання обмежитися. Тому індивід стає громадянином, істотою, яка виявляє вищий тип свободи, аніж природна свобода, — здатність до самообмеження. За чистої природної свободи організм обмежують лише зовнішні умови, сили природи, інші особи. Тобто така свобода є абсолютною залежністю від зовнішніх обставин. А укладення договору є акт, коли суб'єкти обмежують самих себе, виявляють себе здатними керувати собою — тобто стають вільними самі по собі.

У своїх поглядах на політику, державу Руссо розвиває свою концепцію "суспільного договору", постійно шукає форму виникнення умов добровільного укладення договору. Тому він відкидає феодальний устрій суспільства як такий, що продовжує культивування чистих сил природи, обмеження особистості зовнішніми силами стосовно почуттів людини. Проголошуючи суверенне право народу на укладення договору, Руссо детально розглядає проблеми конституційного устрою держави.

Г.С.Сковорода

У центрі уваги філософствування Григорія Савовича Сковороди (1722-1794) — релігійна і моральна проблематика. Він створив практичну філософію, не дбаючії про формальну систематизованість своїх ідей. Сковорода багато разів звертав увагу на те, що він належить до тієї традиції, яка вважає гідним для філософії лише вивчення людини. Універсальний алегоризм, у якому предмети і явища осмислюються не в усій сукупності об'єктивних властивостей (натурфілософськи), а лише в абстрактно-схематичному образі, як символи, притаманний філософії Сковороди. Символ у нього не має усталеного, чітко визначеного, обмеженого значення. Символіка для Сковороди — це світ, у якому приховується потрібна людині істина, вона може розумітися як світло, за допомогою якого можна цю істину висвітлити, знайти конкретній людині своє особисте щастя.

Як випускник Києво-Могилянської Академії Сковорода продовжує її просвітницькі традиції. З Академії він виніс знання античної спадщини, розуміння проблематики Середньовіччя та Ренесансу. Однак Сковорода не наслідує повністю академічну традицію, розбіжність починається вже в загальнофілософській орієнтації. В Академії провідною тенденцією була арістотелівська орієнтація, а у Сковороди знаходимо тяжіння до платонізму, який в Академії був головним предметом критики. Якщо в центрі уваги академічних професорів є зовнішній світ та проблеми його пізнання, то у Сковороди на першому плані — етико-гуманістичні проблеми, внутрішній світ людини.

Перший основоположний принцип філософії Сковороди — вчення про двонатурність світу: зовнішню, видиму та внутрішню, невидиму натури. "В цьому світі — два світи, з яких складається один світ: світ видимий і невидимий, живий і мертвий, цілий і розпадливий. Цей — риза, а той — тіло. Цей — тінь, а той — дерево. Цей — матерія, а той—іпостась, себто основа, що утримує матеріальний бруд, так, як малюнок тримає свою барву. Отже, світ у світі то є вічність у тлінні, життя в смерті, пробудження у сні, світло у тьмі, у брехні правда, у печалі радість, у відчаї надія", — писав Сковорода. Невидиму натуру, або вічність, дух, істину, початок називає він Богом. Бог постає як нематеріальна основа всіх речей, вічна і незмінна першопричина всього існуючого і самого себе. Поняттям, протилежним за своїм змістом до поняття Бога, виступає видима натура, або тварь — цим терміном позначається усе матеріальне. Як рівнозначні, вживаються поняття "речовина", "матерія", "стихія", "земля", "плоть", "тінь". Кожна з цих двох натур сама в собі є антитетичною. Матерія характеризується виразами та означеннями, що, подібно до платонівського вчення про матерію, характеризують її як "небуття", "неіснуюче місце", "видимість". Одночасно з такими визначеннями матерії для неї притаманні: "вічність", вона "існує і лише уявляється", "гине і ніколи не може загинути". Антитетична і друга натура — Бог. Так, Бог є тотожним з природою. "Чи не він є буття усьому? Він у дереві є правдиве дерево, у траві — травою, у музиці — музикою, в будинку — будинком, в тілі нашім земним новим є тілом і осередком, або головою його. Він усяким є в усьому". Але, разом із цим, світ безмежно протилежний Богові, який є "джерелом", "сонцем", "серцем" світу.

Згідно з вченням про існування невидимого (божого) та видимого (речовинного) слід визнати, що неможливе зникнення, загибель будь-чого. Творець намалював оленя, потім стер фарби. Малюнки зникли, але образи їх не можуть зникнути. Матеріальні фарби та нематеріальні образи, ідеї мають різну форму існування. Перші є мінливими, перетворюються постійно з одних в інші, а другі — вічні та незмінні. Про своє тіло людина повинна міркувати так само. Усе тілесне слід вважати фарбою, а вічну міру невидимої натури, що утримує всю плоть, — його основою. Змішування в уяві людей в одне ціле цих двох натур Сковорода називав ідолопоклонством, а не філософією.

Другим центральним принципом філософії Сковороди є ідея існування трьох світів. Використовуючи традицію натурфілософії XVI-XVII ст. (М.Кузанський, Дж.Бруно), він поділяє світ на макрокосм і мікрокосм, великий світ і людину, котра в менш досконалій формі повторює у собі макрокосм. Разом з цим Сковорода висуває ідею третього світу як певної сукупності символів, які сповіщають нас про невидиму натуру, невидиму сутність світу, про Бога. Увесь світ речей, Всесвіт є світом символів, який Сковорода часто називав "Старим світом", "усезагальним світом", "світом-світів", "все-на-все". Макрокосм розглядається Сковородою як нескінченний і такий, що складається з нескінченної кількості світів, наче "вінок з віночків". Сутність малого світу, людину філософ пояснює, спираючись на концепцію двох натур. Осягнувши невидимість, людина наче народжується вдруге. Вона стає духовною людиною, вільною, вічною — бо невидиме не виникає і не зникає.

Эмо́ция

Эмо́ция — эмоциональный процесс средней продолжительности, отражающий субъективное оценочное отношение к существующим или возможным ситуациям. Эмоции отличают от аффектов, чувств и настроений.[1]

Под эмоциями понимают протяжённые во времени процессы внутренней регуляции деятельности человека или животного, отражающие смысл (значение для процесса его жизнедеятельности), который имеют существующие или возможные в его жизни ситуации. У человека эмоции порождают переживания удовольствия, неудовольствия, страха, робости и тому подобного, играющие роль ориентирующих субъективных сигналов. Способа оценить наличие субъективных переживаний (в виду того, что они субъективны) у животных научными методами пока не найдено. В этом контексте важно понимать, что сама по себе эмоция может, но не обязана такое переживание порождать, и сводится именно к процессу внутренней регуляции деятельности.

Эмоции эволюционно развились из простейших врождённых эмоциональных процессов, сводящихся к органическим, двигательным и секреторным изменениям, до значительно более сложных, утративших инстинктивную основу процессов, имеющих отчётливую привязку к ситуации в целом, то есть выражающих личное оценочное отношение к имеющимся или возможным ситуациям, к своему участию в них.

Выражение эмоций имеет черты социально формирующегося, изменяющегося с течением истории языка, что можно видеть из различных этнографических описаний. В пользу этого взгляда говорит также, например, своеобразная бедность мимики у слепых от рождения людей.

Специалисты проводят различие между понятием «эмоция» и понятиями «чувство», «аффект», «настроение» и «переживание».

В отличие от чувств, эмоции не имеют объектной привязки: они возникают не по отношению к кому или чему-либо, а по отношению к ситуации в целом. «Мне страшно» — это эмоция, а «Я боюсь этого человека» — это чувство. В связи с этим эмоции, в отличие от чувств, не могут быть амбивалентными: как только отношение к чему-то становится одновременно и плохим и хорошим, это что-то можно назвать объектом, а эмоциональные процессы по отношению к нему — чувствами.

В отличие от аффектов, эмоции могут практически не иметь внешних проявлений, значительно продолжительнее по времени и слабее по силе. Кроме того, аффекты воспринимаются субъектом как состояния его «я», а эмоции — как состояния, происходящие «в нём». Это особенно заметно, когда эмоции являются реакцией на аффект, например когда человек чувствует страх за своё будущее, как реакцию на только что испытанную вспышку гнева (аффект).

В отличие от настроений, эмоции могут меняться достаточно быстро и протекать довольно интенсивно.

Под переживаниями же обычно понимают исключительно субъективно-психическую сторону эмоциональных процессов, не включая физиологические составляющие.

10 наукових фактів про любов

1. Любов схожа на кокаїн

Якщо зробити томографію мозку закоханої людини, можна помітити одну цікаву деталь: у неї будуть дуже сильно збуджені дві зони, що відповідають за так звану систему нагород. Вчені пояснюють це впливом підвищених доз дофаміну — речовини, яка зазвичай викликає почуття задоволення. Цікаво, що з такою силою ці зони мозку реагують тільки на кокаїн.

2. Любов як спосіб виживання

У тварин, які формують довгострокові пари, є три стадії в стосунках: бажання, захоплення, прихильність. Бажання — це не спрямований на когось сексуальний драйв (зоологи називають цим словом стани, в основі яких лежать базисні потреби: вгамовування голоду, спраги і статевого потягу). Захоплення — це фіксація на конкретному об’єкті. Прихильність — міцний зв’язок розрахований на довгострокову програму розмноження. Учені переконалися, що романтична любов у людей — це видозмінена форма захоплення у тварин. Вона з’явилася у наших предків як спосіб виживання. Іншими словами, любов допомагає економити зусилля щоб не розкидатися, а домагатися одного партнера з метою продовження роду.

3. Любов триває від 1,5 до 3 років

Тут є біологічний сенс: такий термін гарантував участь батька в перших, найважчих місяцях життя матері і дитини у наших предків. За наявності перешкод таких як невзаємність, розлука, сильна розбіжність в розкладах, — любов може тривати істотно довше.

4. Любов сліпа
На знімках, які зробив німецький дослідник Андреас Бартель, видно, що зони, зазвичай активні в мозку незакоханої людини, у закоханих сплять. Це зони негативних емоцій і раціональних рішень.

5. Звідки береться депресія
Людина, нещасна в любові, проходить через дві стадії. Спочатку рівень дофаміну підвищується ще сильніше. Наслідком такого передозування є лють і ще більше загострене почуття любові. Але рано чи пізно настає друга фаза. Дофамін падає нижче середнього рівня, що викликає депресію.

6. Любов — це залежність
Оскільки по дії любов схожа на кокаїн (див. пункт № 1) учені рекомендують лікувати нещасну любов так само, як наркотичну залежність. Необхідно прибрати стимули і нагадування — викинути усі фото, не дзвонити і зайнятися чимось абсолютно новим. Повний restart.

7. Любов можна лікувати ліками
Як і у маніяків, які не контролюють свої дії, у закоханих в крові настають серйозні хімічні зміни. У них сильно знижений серотонін, важливий гормон. Учені винять в цьому вже згадуваний дофамін: природний наркотик, що штовхає нас на божевілля, який відключає систему контролю. Статистика злочинів на ґрунті любові така, що в Америці серйозно говорять про її лікування пігулками.

8. Серотонін вбиває любов
Якщо дати миші велику дозу серотоніна, вона відкине свого постійного партнера і почне спаровуватися з ким попало. Пояснюють це так: серотонін знижує рівень дофаміну, і заразом — градус любові (але не потягу). Важливо пам’ятати, що рівень серотоніна підвищується під дією сучасних антидепресантів.

9. Новизна рятує любов
Приїхавши в чужу країну, опинившись в незнайомому готелі, багато пар знову здатні на божевілля. У відповідь на будь-яку новизну в мозку знову у високих концентраціях виділяється дофамін, і він може спричинити перемикання старих електричних ланцюгыв, наприклад, той самий драйв закоханості. Взагалі, американські психологи вже багато років рутинно радять усім сімейним парам влаштовувати раз на тиждень вечір побачення. Але не можна ходити увесь час в один і той же ресторан. Треба шукати новизну.

10. Чоловіки люблять очима
У чоловіків в період закоханості активнішою стає зона кори великих півкуль, що відповідає за зір. Отже не даремно говорять, що чоловіки люблять очима. У жінок активніша зона, пов’язана з пам’яттю: інстинкт запам’ятовує поведінку партнера за декілька тижнів, а потім аналізує отриману інформацію, щоб як слід зважити усі за і проти. У результаті жін

Идеализм

Идеализм — термин для обозначения широкого спектра философских концепций и мировоззрений, в основе которых лежит утверждение о первичности сознания по отношению к материи (см. основной вопрос философии). Во многих историко-философских трудах проводится дихотомия, считающая противопоставление идеализма материализму сущностью философии.

Идеализм утверждает первичность идеального духовного по отношению к материальному. Термин «идеализм» появился в XVIII веке. Впервые его употребил Лейбниц, говоря о философии Платона. Выделяется две основные ветви идеализма: объективный идеализм и субъективный идеализм.

Философы XVII—XVIII веков постоянно оперировали термином «идея», но термин «идеализм» у них встречался редко (он отсутствует у Локка, Юма, Гельвеция). В работе 1699 году Джон Локк написал о «фантазии идеистов»[2].

Считается, что впервые этот термин был употреблён в статье Лейбница 1702 года «Ответ на размышления Бейля». Философ писал: «Все, что есть хорошего в гипотезах Эпикура и Платона — величайших материалистов и величайших идеалистов, объединяется здесь»[3], то есть в доктрине предустановленной гармонии Лейбница.

По словам Дидро, относящимся к Беркли: «Идеалистами называют философов, которые, признавая известным только свое существование и существование ощущений, сменяющихся внутри нас, не допускают ничего другого. Экстравагантная система, которую, на мой взгляд, могли бы создать только слепые!»[4].

Кант в «Критике чистого разума» определил, что «идеализм (я имею в виду материальный идеализм) есть теория, провозглашающая существование предметов в пространстве вне нас или только сомнительным и недоказуемым» (проблематический идеализм Декарта), «или ложным и невозможным» (догматический идеализм Беркли)[5]. Такой идеализм Кант опровергал, противопоставляя ему свое учение — трансцендентальный (формальный) идеализм, согласно которому «все предметы возможного для нас опыта суть не что иное, как явления, то есть только представления, которые в том виде, как они представляются нами, а именно как протяженные сущности или ряды изменений, не имеют существования сами по себе, вне нашей мысли»[6].

Шеллинг в 1800 году дал своему труду заглавие «Система трансцендентального идеализма» и определил его цель так — «расширить трансцендентальный идеализм до тех пределов, которые позволят ему стать тем, чем он действительно должен быть, а именно системой всего знания»[7].

По определению Гегеля в «Науке логики»: «Философский идеализм состоит только в том, что конечное не признается истинно сущим»[8]. По его мнению, всякая философия, заслуживающая своего имени, есть идеализм, и «при рассмотрении той или иной философии важно знать прежде всего то, насколько последовательно она проводит этот принцип»[9], а зависит это «прежде всего от того, остается ли самостоятельно существовать наряду с для-себя-бытием еще и конечное наличное бытие, а затем и от того, положен ли в бесконечном уже сам момент „для-одного“ — отношение идеального к себе как к идеальному»[10]. Гегель писал: «субъективный идеализм, высказывается ли он и устанавливается как бессознательный идеализм сознания вообще или сознательно как принцип, относится лишь к той форме представления, согласно которой то или иное содержание есть мое содержание»[11], такой идеализм он называл формальным. В своих трудах Гегель говорил об идеализме Мальбранша, лейбницевском идеализме, трансцендентальном идеализме (системе Канта), субъективном идеализме (системе Фихте) и объективном идеализме (системе Шеллинга)[12].

Маркс, пересказывая учение Б.Бауэра, писал в «Святом семействе»: «истиной материализма является противоположность материализма — абсолютный, то есть исключительный, необузданный идеализм»[13]. По словам Маркса в «Тезисах о Фейербахе», так как в предшествующем материализме действительность бралась только как объект, созерцание, «деятельная сторона, в противоположность материализму, развивалась идеализмом, но только абстрактно, так как идеализм, конечно, не знает действительной, чувственной деятельности как таковой»[14].

По определению Ф. Энгельса в работе 1886 года «Людвиг Фейербах и конец классической немецкой философии», принятому в советской философии как непререкаемая догма: «Те [философы], которые утверждали, что дух существовал прежде природы, и которые, следовательно, в конечном счете, так или иначе признавали сотворение мира … составили идеалистический лагерь. Те же, которые первичным считали природу, примкнули к различным школам материализма. Ничего другого первоначально и не означают выражения: идеализм и материализм, и только в этом смысле они здесь и употребляются»[15]. Неточность Энгельса здесь в том, что зависимость природы от духа он отождествлял с предшествованием во времени, хотя далеко не во всех системах это так.

В официальной советской «Истории философии» (изданной в 1957—1965 годах) говорилось: «Предметом истории философии как науки является история развития философской мысли на различных ступенях развития общества, прежде всего история зарождения, формирования, развития основных философских направлений — материализма и идеализма, их взаимной борьбы. … При этом, как правило (за редким исключением), материализм выражает мировоззрение передовых, прогрессивных сил общества, а идеализм, хотя и не всегда, представляет мировоззрение отживающих, консервативных и реакционных сил общества»[16]. Тем самым, советские историки философии обязаны были находить и находили борьбу материализма и идеализма начиная с древнего Египта и Вавилона и вплоть до современности.

Пессимизм

Пессимизм  — отрицательный, негативный взгляд на жизнь.

Весьма распространённую элементарную форму такой оценки мы находим в пессимизме сравнительно-историческом; от Гесиода и до наших дней каждая эпоха считала себя наихудшей. Очевидно, что люди субъективно особо чувствительны к бедствиям своего времени, и этот вид пессимизма — естественная и практически неизбежная иллюзия. Теоретически мы от нее освобождаемся тогда, когда узнаем факт её повторения в разные эпохи, в самых разных исторических условиях.

Пессимистическому взгляду на историю противопоставляется идея постоянного возрастания человеческого благополучия[1]. Сознание, что в мире есть зло и что оно не упраздняется одним прогрессом социальных условий жизни, вызывает принципиальный вопрос об оценке мирового бытия, причём с крайним отрицательным ответом является пессимизм безусловный, выразившийся в буддийской религии и получивший новейшую философскую обработку в системах Шопенгауэра и Гартмана.


Четыре благородные истины:


Русский философ Владимир Соловьев полную формулу безусловного пессимизма пытался найти в основном буддийском учении «Четыре благородные истины»:

1) Истина о страдании (дукха или дуккха, санскр. — болезнь и страдание): «Моё страдание есть результат моего неблагого мышления и плохой кармы». Мир полон страданий. Рождение — страдание, болезнь — страдание, смерть — страдание. Соединение с неприятным — страдание, разлучение с приятным — страдание. Даже нейтральные эмоциональные состояния не свободны от влияния причин и обстоятельств, которые человек не может контролировать. Человек вовлечён в процесс, предполагающий страдание.

2) Истина о происхождении и причинах страдания (карма или самудая — источник дуккхи): «Моё неблагое мышление и плохая карма есть причина моего страдания и условия страдания других». Причина страдания состоит в жажде (танха), которая приводит к круговороту рождения и смерти (сансаре). Источник страдания — привязанность и ненависть. Остальные пагубные эмоции, как правило, порождены ими. Их последствия приводят к страданию. Корень же привязанности и ненависти — в неведении, незнании истинной природы всех существ и неодушевлённых предметов. Это не просто следствие недостаточного знания, но ложное мировоззрение, измышление полной противоположности истине, ошибочное понимание реальности.

3) Истина о подлинном прекращении страдания и устранения его источников (истина о нирване или ниродха — прекращение дуккхи): «Моё счастье есть результат моего благого мышления и моей хорошей кармы». Состояние, в котором страданий нет, достижимо. Устранение загрязнений ума (привязанности, ненависти, зависти и нетерпимости) — это и есть истина о состоянии за пределами страдания и причин.

4) Истина о путях к прекращению страдания (марга или магга — путь, ведущий к прекращению дуккхи): «Моё благое мышление есть причина моего счастья и условие счастья других». Предложен так называемый срединный или Восьмеричный Путь достижения нирваны. Этот путь напрямую связан с тремя разновидностями взращивания добродетелей: нравственностью, сосредоточением и мудростью. Духовная практика прохождения по этим путям приводит к истинному прекращению страдания и находит свою наивысшую точку в нирване.



Нирвана — понятие, обозначающее состояние освобождения от страданий. В общем смысле нирвана — состояние, при котором отсутствуют страдания, страсти; состояние умиротворённости, «высшего счастья». По своей сути нирвана — трансцендентное состояние непреходящего покоя и удовлетворённости.